Дух Його - "місце" спільноєднання! (Спогадальне пошанування Миколи Євшана)

Дух Його - "місце" спільноєднання! (Спогадальне пошанування Миколи Євшана)

Тоді в Вінниці, як і сьогодні у Його вітцівщині, була спаскуджена не лише снігоболоттям й неприємномерзлістю, а й погребенням мучеників України днина.  Не стало Миколи Євшана 23 листопада 1919 року. Дехто вважає Його смерть банальною - від хвороби, яка скосила в тому "трикутнику смерті" не одне юне українонатхненне життя.. Можливо... Не в бою... Але ж Його бунтарський дух волав до сьогодення так хвилююче-болісно ще тоді, коли Лебедик перебував у передсвітозасвітті молодечому: "Політичні і культурно-духові кордони поміж українським народом єсть – і тільки тепер як українська, „родинонька люба”, великий рід починає сходитися до „одної хати, ті кордони даються відчувати в повній силі. І треба раз з тим зробити лад – треба, аби українська інтелігенція, одна й друга, побачила ту велику небезпеку й оцінила її належно, поки ще можна завернути в другий бік. Хто не здає собі справи з тої небезпеки, яка може знов розбити на кілька соток літ український нарід, того треба усвідомити. А хто свідомий того і ще помагає потайки ті кордони класти, а прилюдно деклямує про "об’єднаннє" і дивується та обурюється, коли хтось про сю справу говорить, – той мусить бути публично нап’ятнований як скритнй злодій та злочинець перед маєстатом українського народу…

Нехай вийде з того великий заколот і боротьба серед української ітелігенції, коли ми почнемо валити кордони, нехай сполохані сичі та старі сови нароблять крику, – ліпше той заколот і крик обурених сичів тепер, якби мало прийти до братоубийчої боротьби, крівавої боротьби як у сю велику війну. Люди щирого серця і доброї волі, українська інтелігенціє, що не співаєш про „згоду в родині, мир і тишину”, а дійсно думаєш про оден український народ, – давайте валяти кордони і творити одну Україну!"

Дехто безпам'ятно байдужолінивий... Охлялий і охололий до спільномайбутности... Та, дякувати Богові, був у Євшана вірний друг і перший біограф Олесь Бабій, який, повертаючись напровесні до військового пристанища в Одесі після заліковування фронтових ран, примандрував із поклоном-поманою до Нього (чи радше до НИХ, до їхнього спільнодому - братської могили в безголоссі й у безгалассі засипаній - змордованих тифопідступністю стрільців-побратимів і свого приятеля-натхненника) - 
                                        ЛЮДИНИ-БОРЦЯ, 
                                                                         ЛЮДИНИ-МИТЦЯ, 
           У     К     Р     А     Ї     Н     О     Н     А     Т     Х     Н     Е     Н     Н      И     К     А
 й залишив книгоспогад... А в ньому - ці скромно-величаві 
                             слова-сльози, 
                                                     слова-ридання, 
                                                                               слова-спогадання:

І як же я розкажу біль свій нині?

Тебе нема між нами.

Ось сонце вже ласкавими устами

Цілує гріб твій тут над Богом (Бугом) синім.

В житті ти був самотним. одиноким,

Хто творить, той самотний щохвилини.

Аж тут, аж тут заснув ти сном глибоким,

Не сам, в гурті стрілецької дружини.

Не встанеш ти, та вічно будеш жити,

Велика тінь праправнука Бояна,

Що не лише вмів словом люд будити,

Але з мечем в руці упав, як воїн, в ранах!

            О, дух Євшана живий і живлющий... вічносилопам'ятливий і пам'ятний. Вирвався із тенет марнослів'я й марнослав'я туземного... Лебединокрило витає в сьогочассі... і збурунює схарапуджену свідомість!

                      Бо ВІН "Locus communis" – "місце" спільноєднання для спільномайбуття твого,
                                У    К     Р     А     Ї     Н      О      Н     Ь       К      О!